Вінгран, зітканий з любові
Мико́ла Степа́нович Вінграно́вський – незвичайна людина. Він був українським письменником-шістедисятником, режисером, актором, сценаристом та поетом. Якщо ви від когось почуєте такі висловлювання, як: “Чарівник слова”, “степовий Сварог”, “вінгран”, “зітканий з любові” – це все йде мова про Миколу Вінграновського
Акторська та режисерська діяльність Миколи Вінграновського. Навчався у Київському інституті театрального мистецтва, де, через два тижні від початку занять його прослухав Олександр Довженко і забрав його з собою до Москви. Ще коли був студентом, то зіграв головну роль у фільмі О. Довженка “Повість минулих літ”. Також Миколі Вінграновському вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: “Дочка Стратіона”, “Берег надії” та ще багато інших.
Щодо літературної діяльності, то Вінграновський писав і дітей. Він створив образи маленьких героїв із глибокою переконливістю й психологічною достовірністю. Саме за збірки для дітей був удостоєний Державної премії ім. Т. Шевченка (1984). Також Микола Вінграновський створив власну ліричну форму, основа якої – народописна традиція і досвід сучасної лірики. Найповніше видання творів письменника побачило світ у 2004 р. – “Вибрані твори” у трьох томах.
Микола Вінграновський ніколи не жалкував, що обрав саме такий шлях у своєму житті. Ось що він казав:
“Мене ніколи не вабила політика, бо я завжди маю роботу, яку люблю і мене ніколи не точив черв’як заздрості до тих, хто часто з’являється на трибунах і телеекранах. Загалом же поет — до сорока років, великий поет — до тридцяти, а що робити далі? Тому багато йдуть у політику. А я пишу прозу і знімаю фільми. У молодості я створив вірш «Остання сповідь Северина Наливайка на Солониці 1596-го», де є такі рядки: «В суцільних ворогах пройшли роки-рої, руїна захлинулася руїною, ми на Вкраїні хворі Україною, на Україні в пошуках її». І в романі «Наливайко» я продовжив пошуки України, продовжив боротьбу за неї. Це мій перший роман, я писав його люто і ніжно. У «Наливайкові» я виклався увесь. У ньому я весь, на що я здатний. Северин Наливайко — це звісно я сам. Северина Наливайко 1594 року і я 1992 — все це одне й те ж. За всі ті часи змінилася лише зброя, одежа, харчі і людські нерви. А людська душа, пристрасті, віра й любов не змінилися. Як не змінилася на жаль, і наша доля. Так і просяться знову ті слова з давнього вірша про Наливайка: «Не встанемо братове із коня, доки не стане в полі нашім чисто»
«Я входив у літературу разом з Драчем, Дзюбою, Світличним, трохи раніше заявила про себе Ліна Костенко. Але від того, що мене називали і називають шістдесятником мені не холодно і не жарко. Думаю, що коли входив би в літературу в 1940-ві роки, чи в теперішньому столітті, нічого б не змінилося, бо все залежить від людини. Інша справа — реалізувати написане. Адже мене могли друкувати, запрошувати на вечори, а могли послати на Колиму чи в Магадан, як це з багатьма і трапилося. Відмінність тільки цьому. У 1960-ті ми себе реалізували, але це залежало від тодішньої політичної ситуації: Хрущов, потепління, можливість вільно дихнути. Але це дихання було лише зверху, бо врешті все залишалося так, як було. Просто нам пощастило, бо якби ми вступили в літературу в кінці, скажімо, 1930-х, нас би спіткала доля Івана Багряного, Леся Курбаса, Тодося Осмачки, Євгена Плужника та багатьох інших. Добре, що хоч третина з нас залишились у літературі.»