А що ви скажете? 🤔
В Україні триває 71 день війни, а у нас уже 35 день перемоги. Я поясню, що я маю на увазі й хочу почути ваші думки з цього приводу.
Йдеться про перемогу спільноти нашого університету, що мене навчила професії та професійності та товариство філологічного факультету, де я маю честь працювати. Так. Це перемога людей: студентів, викладачів, адміністрації та технічного персоналу. Ситуація війни показала, що освітній навчальний заклад, це не просто будівля з її кабінетами ректорату, деканатів, кафедр, бібліотек, аудиторій зі стільцями, партами та дошками. Звісно це важлива складова вишу, але невирішальна. Бойові дії у місті позбавили нас цієї матеріальної конструкції й викладачі та студенти, котрих війна розвіяла по всій Україні та світу, опинилися без підручників і конспектів. Маючи з собою у кращому випадку ноутбук або планшет, а частіше лише телефон і свої знання й бажання пізнавати, ми продовжуємо навчати та вчитися, тільки-но опинилися в відносній безпепеці, не зважаючи на побутові зручності та психологічний стан людини, котра щойно рятувалася від бомбардування й перебувала на межі життя і смерті. Шановні колеги, мене це вражає!
Дехто може мені зауважити, що в цьому немає нічого незвичайного, адже ми вже працювали дистанційно. Але тоді мене дуже бентежила відсутність візуального контакту зі студентами, які часто ховалися за безликими аватарками виключених камер. Зараз мої почуття змінилися. Я тішуся, що студенти живі та не ушкоджені, що вони подолали страх, відчай та невпевненість і взялися до роботи.
У мене є внутрішній критерій якості своєї роботи. Коли я виставляю оцінку роботі студента, я себе запитую, а чи хотіла б я, щоб ця людина навчала моїх дітей та онуків. Так ось, я усвідомила, що нашим студентам я б довірила найдорожче, що є – своїх нащадків. А що ви скажете?